Бруно Шульц

Весна, XVI

оповідання зі збірки Санаторій під Клепсидрою
переклад з польської: Юрій Андрухович

У міському парку тепер щовечора музика й алеями перетікає весняна променада. Усі кружляють і повертаються, минаються і зустрічаються в симетричних, стало повторюваних арабесках. Молоді чоловіки зодягли нові весняні капелюхи й недбало перебирають долонями рукавички. Крізь стовбури дерев і живоплоти просвічують сукенки дівчат у сусідніх алеях. Вони йдуть парами, вихитуючи стегнами, вони пишняться піною мережив та плісе і, мов лебеді, несуть на собі ті рожеві й білі пишноти – дзвони розквітлого мусліну; час від часу вони висаджують їх на лавку, наче втомлені їхнім пустим парадом, і самі осідають всією великою трояндою з газу й батисту, що розкривається, переливаючись усіма пелюстками. Й тоді показуються закладені одна на одну й перехрещені ноги, сплетені в білу, невідпорної притягальності форму, а молоді фланери, проходячи повз них, мовкнуть і бліднуть, уражені силою аргументу, дощенту переконані й переможені.
 

Настає мить перед самісіньким смерком, і барви світу гарнішають. Усі вони здіймаються на котурни, стають палкими, святковими і сумовитими. Парк відразу наповнюється рожевим верніксом, лискучим лаком, від якого все навколо стає дуже кольоровим і підсвіченим. Але вже в цих барвах з’являється надто глибока лазур, якась заяскрава і тим-то вже підозріла краса. Ще одна мить – і паркова гущавина, ледь посипана молодою зеленню, гілляста і поки що гола, вся наскрізь просвічує рожевою годиною смерку, в яку домішано бальзам холоду і напущено невимовного смутку речей, назавше і смертельно гарних.
 

Тоді зненацька весь парк стає величезним і мовчазним, урочисто-зосередженим оркестром, який під завмерлою паличкою дириґента чекає, поки в ньому дозріє й закипить музика. І раптом над цією потужною, потенційною й жагучою симфонією западає швидкий і кольоровий театральний смерк, ніби під дією звуків, які ґвалтовно набрякають в усіх інструментах – десь високо молоду зелень пронизує голос вивільги, зашитої в гущавині – й от навколо стає врочисто, самотньо і, мов у вечірньому лісі, пізно.
 

Ледь відчутний повів лине верхівками дерев, з яких осипається, ніби дріж, сухий наліт черемхи – невисловлений та гіркий. Високо під присмерковим небом пересипається і стікає безмежним зітханням смерті той гіркий аромат, ув який ронять сльози перші зірки, ніби бузковий цвіт, викрадений у блідо-лілової ночі. (Ох, знаю: батько в неї був корабельний лікар, а мати квартеронка. Це на неї щоночі чекає коло причалу той малий і темний річковий пароплав з колесами на боках – і не засвічує ліхтарів).
 

Відтак у ті захоплені кружлянням пари, в молодиків та дівчат, які все ще перетинаються в рівномірних наверненнях, увіходять якась дивна сила і натхнення. Кожний з юнаків стає гарним і невідпорним, як Дон Жуан, перевершує себе гордо й переможно, і в погляді здобуває настільки вбивчу міць, що дівочі серця спиняються. Дівчатам же глибшають очі, а в них відкриваються якісь глибокі сади з розгалуженими алеями, лабіринти парків, темні й шумні. Їхні зіниці більшають святковим блиском, без опору відкриваються і впускають завойовників на алеї своїх темних садів, що безліч разів і симетрично розходяться навсібіч, ніби строфи канцони, щоб зустрітися і знайтися, як у сумній римі, на рожевих площах, довкола круглих клумб або перед фонтанами, які палають найпізнішим вогнем зорі, а тоді знову розійтися і розлитися серед чорних масивів парку, вечірніх гущавин, дедалі густіших і шумкіших, поміж якими вони зникають і губляться, ніби поміж заплутаних лаштунків, оксамитних портьєр і затишних альковів. І не знати коли крізь холод отих понуріших садів вони заходять у цілком забуті чужі хащі, в якийсь інший, темніший шум дерев, що простелюється жалобним крепом, ув якому темрява ферментує й вироджується, а тиша псується протягом цілих років мовчання і фантастично розкладається, мов у старих забутих бочках з-під вина.
 

Блукаючи так навпомацки у чорному плюші тих парків, вони врешті зустрічаються на самотній галявині, під останнім багрянцем заходу сонця, понад ставом, що здавен заростає чорною патиною, й на крихкій балюстраді, десь на рубежі часу, біля задньої хвіртки світу, знову знаходять себе в якомусь давно минулому житті, в далекому передіснуванні, і, затягнуті в чужий час, у шатах віддалених століть, без кінця схлипують над мусліном якогось шлейфу і, спинаючись до недосягнутих присяг або спускаючися сходами забуття, сягають якихось вершин і меж, поза якими вже тільки смерть і заціпеніння безіменної розкоші.